Барви осені яскраві. чарівні
Жовтневі дні дарують їх мені .
І я милуюсь листям золотим
І тим танком в якому кружляє вітер з ним.
Й думки,як гуси - лебеді в чарівний край летять.
Мотиви осені в душі моїй звучать.
Гармонію з природою я знову відчуваю.
В цю мить велике щастя маю.
Барвисті кольори в душі я зберігаю.

Я не люблю коли в душі тиша й благодать.
Почуття й пристрасті в ній не бурлять.
Цей спокій насторожує мене
І я надію маю - це мине.
Душевні лінощи перебороть зумію,
Бо добре розумію...
Щастя лиш тоді я відчуваю.
Коли бурхливі почуття і пристрасті я маю.

Так часто помічаю,
Що дівчинкою юнною себе я від чуваю
Яка так прагне все нове пізнати
І вміє свою душу дивувати.
Чарівність і красу природи помічати.
Любов і ніжність гостро відчувати.
Дівча це у собі я бережу
І відчуттями цими дорожу.

Темно.
Отчаянно белеет потолок.
Тусклые тени дымом в лицо.
Рваные вдохи,
Равные выдохи.
Шорохи.
Шаги вдалеке.

..

Старых полов
Всхлипы,
Незнакомых голосов
Переливы.
И мысли, и мысли, и мысли
Чужие,
Но будто свои.

Играть на чувствах, как на скрипке
А люди ведь умеют лгать
Но пятна не стереть при стирке
И что? Осталось только ждать
Как можно все забыть, нельзя
Нельзя так просто все понять
И дальше в мыслях проскользя
Ту боль душевную унять
Была тоска, сейчас уж нет
И дальше смысла нет, увы
Мы просто сразу гасим свет
И вспоминаем все молвы
Но я не верю в этот бред
Который окружил меня
Который причиняет вред
Во всем, всегда его виня
Стена обрушилась и рухвнув
Убила многих той порой
Вот так и я когда-то стукнув
Увел бы многих за собой

Хоч самі уже батьки
Й сиві у нас уже виски
Та дітьми себе ми відчуваєм
Поки живі батьки.
Злетівшись з відусіль
До батьківської хати
Ми забуваємо про роки свої,
Коли чуємо, як зове нас мати.

***

Дитячий сміх, любов, надія.
Щасливі очі, тривожні дні.
Безсонні ночі.
Втрати й набуття,
Ніжні почуття.
Прощання, сварки, каяття.
Душевний спокій - це життя.
Моє життя.

Вокруг люди, мимо прохожие:
Странные, несчастно-ущербные,
Усталые, будто давно усохшие,
Друг на друга до боли похожие.

Смотрят пустыми глазницами,
Душными взглядами сверлят сердца.
Темными тенями по города улицам
Скользят единым безликим потоком,
Будто река, потеряв берега.

...

Я бреду, пробиваясь мимо ненавистных теней,
Глаза подниму - опускаю, не решаюсь смотреть:
В каждом движении, в каждом лице узнавая себя.
То ли я одна из "безликих", либо они - часть меня.

(31.12.11)

Говорите, писать лекго,
И для этого много не нужно!?
Тогда попробуйте взять перо,
И на бумаге оставить душу....