Марія Курінна

Осінній сад

Садок осінній мій багряно – золотий,
Палахкотить червона горобина,
А небосхил такий бентежно – голубий,
Виблискує на вишні павутина.

Ясніють айстри у осінньому саду,
До сонця посміхаються востаннє…
Я на побачення до осені іду.
Це буде зустріч, зустріч і прощання.

Бо незабаром сад потоне у імлі,
Заплаче небо сірими дощами.
І розтривожать мою душу журавлі
Печальними прощальними піснями.

Марія Курінна

Осіння симфонія

Вже осінь золото – багряна
Гуляє вулицями міста,
Вже горобина полум`яні
Нанизує разки намиста.
І різнобарв`ям парк чарує,
І шелест листя під ногами…
Верба край берега сумує,
Мов за прожитими літами.
Вже осінь в двері мої стука,
А на душі печаль за літом,
Щемливе відчуття розлуки
З тим молодим прекрасним світом.
А осінь – смуток і зітхання.
Кружля барвиста завірюха.
Багряне листячко – кохання,
А золотаве – то розлука.

***
Каштанів цвіт осінньої пори –
Хіба не диво?
Це сюрприз природи:
Посеред осені весни дари,
І не питай, з якої це нагоди.
Природа – то одвічна таїна,
Мій неповторний, загадковий світе.
Проти мого осіннього вікна
Свічки каштанів так весняно світять!

Ви бачили коли-небудь гори настільки близько, що здається якби простягнув руку, то занурив
її в м'яку як оксамит землю, відчуваючи лоскіт трав...
Ви відчували коли-небудь гори настільки, щоб зловити тонкий аромат цвітіння, трав і землі, і
хотіти наповнити ним легені так, щоб мати чим дихати повернувшись у тісне і душне місто...
Ви знаєте як це підійматись горою на якій як молоко розлитий туман, як це бачити пік, що проколює небо і тремтіти у передчутті досягнення мети...
Ви відчували, коли стоїте на вершині, як ваше тіло розтікається у повітрі і прагне з вітром огорнути
всі хребти і поляни...
Ви знаєте що у ейфорії відбувається з вашим мозком, коли ви з встеленого багном міста поринаєте у зимову казку. Коли гори відкривають свої таємниці і діляться з-під снігу останніми дарами літа...
Чи уявляєте як це, коли стираються роки і тебе всього охоплює щире дитяче захоплення і відчуття
безмежного щастя....
Чи бачили ви як зелену травинку покриває прекрасним візерунком іній, а на ранок сонце торкаючись скидає з неї казкове вбрання...
Чи знаєте яке в горах зоряне небо, який великий і яскравий місяць... він ніби спустився поглянути на себе як у дзеркало чисте льодовикове озеро....

Не шкодуйте своїх ніг!
Вбирайтесь як найзручніше, беріть стареньку улюблену кофтину, замотуйтесь у шарф і прямуйте у мандрівку!
Крокуйте, крокуйте, крокуйте!
Насолоджуйтесь озираючись на пройдений шлях!
Співайте пісень біля вогнища з найдорожчими і найближчими друзями!
Визираючи ранком з намету - всміхайтесь сонечку
Ходіть босоніж по росі, без роздумів падайте на сніг залишаючи "ангела" горам в подарунок!
У вашому серці назавжди оселиться теплий спогад, він робитиме вас щасливими, повірте!

Жадно ждали охотной потравы,
Кровь по венам от радости бьёт,
Ради злой и веселой забавы,
Егерь свору по полю ведет.

А вокруг все лоснилось шелками,
Дамских седел на крупах не счесть,
Топоча, по холопски, ногами,
Отдавал кто-то барину честь.

Дан сигнал, медь пропела – к охоте,
Шумный лай по опушке прошел,
И на этой задиристой ноте,
От норы, серый, дальше пошел.

По облаве от радости крики,
Громким зыком – ату его, фас.
На ошейниках своры всей – блики,
Словно маятник ведавший час.

Псы озлобленно гонят по следу,
Чей-то палец лежит на курке,
Да, отпразднует свора победу,
Вечерком на сенях в уголке.

Били волка не ради поживы,
И не ради мясного стола,
Били просто за норов строптивый,
Что не просит кусок у костра.

Ненавидели серого люто,
Лишь за то, что хотел просто жить,
Лишь за то, что в ночные минуты,
Ему очень хотелось любить.

И поймал свою пулю как зайца.
Утопая в высоком снегу,
Он писал письма красные, сердцем,
Умирая на тихом ходу.

Свора встала, ни лая ни крика,
Егеря зря орут по кустам,
То, что родственник волк и собака,
Вдруг почудилось взмыленным псам.

В этот день, ни охоты, ни волка,
Даже свора пропала во тьме
И не знали, что сука борзая,
Уводила волчат в кутерьме.

Год прошел егеря рассказали,
Сказку, словно из гадостных снов,
Будто в стае волков увидали
Свору наших, исчезнувших, псов…

29.03.-01.04.2009

Оно стояло у лесной дороги и пышной кроной радовало глаз.
В сиянье зелен пичуги- недотроги свивали гнёзда очень много раз.
Оно жило могучей жизнью, полной,
Питаясь соками самой Земли.
И ветер перекатывал как волны наряд его.
А мимо Люди шли
И очень было нужно Человекам для праздника разжечь себе костёр.
Раз так, то по прекрасным веткам нещадно стал разгуливать топор
В испуге птицы в небо встрепенулись.
С последним криком канули вдали.
А ветки не ломались, только гнулись.
Касаясь листьями самой земли.
Но Человек- упрямое созданье. Под корень рубит непослушный ствол.
Стук топора как будто крик прощанья по лесу гулким эхом шёл.
И вот Оно, со скрипом разрывая, последних жил натянутую нить,
Всё ниже свои ветки опускает.
Погибло Дерево. А так хотело жить!
А Царь Природы, ветки обдирая,(хозяин Жизни, раз сюда пришел)
Своей рукою красоту ломает.
Своей ногою попирает ствол
Пред ним лежит сухих поленьев куча,
Сверкая соком в отблесках зари.
Как - будто слёзы, только чуть тягуче, живое исторгает.
Не горит….

Марія Курінна

Чаклунка – осінь

Кетяги червоної калини
В листі оксамитовім багрянім,
Полум`ям палають край долини,
Скупані дощами та в тумані.

Біля річки верби злотокосі
Голови зажурено схилили,
Вже останні трави у покосі,
Землю жовті килими покрили.

Ліс стоїть у золоті й багрянці,
Лиш в смарагді сосни та ялини,
Ніжне сонце осяває вранці
Бабиного літа павутини.

Це чаклунка – осінь все чаклує,
Їй нема ні хвильки супокою.
Вабить, зачаровує, милує,
Полонить печальною красою.

Всё вокруг цветёт и вьётся,
лишь я один стою спокойно
смотрю на всё и тихо плачу
я лишь не так всё начал,

и я задаю себе вопрос,
может я слишком рано появился?
Может я, слишком много знаю?
Но что мне делать ведь я тут,

а не в моём родном пространстве
и лишь глупцов я вижу почти везде,
глупцы думают лишь о себе
и не думают, о том, что творят на земле

ведь земля их растила,
и земля их прокормила
и за всё она их простила,
не понимаю я её доброту

не понимаю, как так можно всё прощать?
Ну, я ведь не она как мне узнать
то, что она почувствовала за все эти годы,
которые она растила весь наш людской род

ну и ладно ведь я точно знаю,
что не прощу я тех глупцов,
которые приносят лишь боль другим
я уничтожу их беспощадно

и получу свое наказанье,
которое даётся за грех такой,
но я буду знать что я спас всех тех,
которые на то получили право.

*ИЗ РАННЕГО*

Весна на Україні,
Струмки журчать навкруг.
І радісно на серці
Від, в небі, кольорових смуг.

Співають солов’ї в гаю
Найчарівнішу пісеньку свою.
І рясний цвіт на дереві – як сніг,
На небі – радісний хмаринок біг.

І сонце сяє, дарить нам тепло,
Душа співа і весело сміється.
Люблю весну, бо чарівна вона,
А серце радісно і дзвінко б’ється.

Пробежали тучки над дорожкой,
Солнышка лучи по вечерам.
Даже я из мрачного окошка,
Взглядом провожаю милых дам.

И опять как в юности тревожной,
Бритвою скОренько по щекам.
Ведь весна и это неотложно,
Вид иметь для очень милых дам!

Выйду из прохладного подъезда,
Теплую вдохнувши суету.
Вижу как соседушка с насеста,
Взглядом провожает – тоже Ту!

Эх, весна прекрасная девчонка,
Суетится весь мужской состав.
Вон у той – шикарнейшая челка,
Кажется ребята - я попал.

Кровь бурлит, ну что же за напасти?
Как же мне ребята не страдать?
Как влюбленный голубь сизой масти,
Тоже начинаю я мычать!

Тихий крик надо мною раздался
И по сердцу вдруг боль разлилась,
Не от горя, от счастья – дождался,
Вот весна и ко мне ворвалась.

Серым небом летели ключами,
Гордо втянув шеи в лету,
Где то там, неустанно кричали,
Прогоняя в душе суету.

Три ключа, серых, гордых, уставших.
Наконец-то вернулись опять,
Что бы в душах, зимой запоздавших,
Веру в жизнь и любовь возрождать.

И в слезах вера вновь возродилась,
Значит, будет весна после снов,
Непонятной мечтою вернулась,
Та шальная, родная любовь.

Значит, будут птенцы камышами,
Шустро, с писком все мамку искать,
И родными для глаза тенями,
Под вечернюю зорьку летать.

Крик раздался, слеза навернулась,
И от счастья заныла душа,
Крест, послав тем, что снова вернулись,
Что так пели свой гимн неспеша.

15.03.2009