... А в ответ меня съедает тишина,
Буд-то яблоко, с ржавыми потёками.
Я целую мысленно лицо розовощёкое.
Звуки тихие по телу лупят плётками,
Палачами! Не кричи в печали!
... А в ответ меня съедает тишина...

... А в ответ меня терзает тишина,
Ожиданье хуже смерти висельной,
Я ищу глаза, спасаясь от погибели.
И скрепя зубами, собираясь с силами,
Не кричи! Лечи себя, мечтами!
... А в ответ меня терзает тишина....

Я кричу, а ты не слышишь
Я зову, ты не идешь
По душе как старой крыше
Монотонно бродит дождь

Мое сердце, словно камень
Давит болью грудь внутри
Будто кто-то меня ранил
Сбил с счастливого пути

И куда теперь мне деться
Все вокруг уже не то
Кто же даст душе согреться
Где же счастье, где оно?!

Неужели путь мой кончен
Я не верю, это страх
Что закрался среди ночи
Когда балом правил мрак

Сколько мне еще осталось
Может день, а может год
Но я знаю, счастья малость
Близ своих найду ворот

Від твого серця до мого - один стукіт
Між твоїм мозком і моїм божевіллям - міцна стіна
Від моїх прокурених легень до твоїх - мільйони цигарок
Твоя печінка взята з анатомічного атласу, моя - червона напівсолодка
Мої ноги затиснуті в кеди, що живуть зигзагами, ти - ходиш по колу
Я куплю тобі кеди!
Я навчу тебе любити ламані лінії гір!
Ми будемо жити на твою печінку, у мою - вливатимемо алкоголь!
Наші легені поєднають тисячі пісень!
Між стіною і руїнами - один подих!
Від твого серця до мого - один стукіт!
Постукай в мої двері!

Растворюсь в толпе прохожих
Не поймаю чей-то взгляд
Среди светлых дней погожих
Никому не буду рад

Я ведь болен, очень болен
Дикий крик стоит в груди
Я как дикий зверь в загоне
Да и что там впереди?!...

Только грязь и черный пепел
Море зла и дикий страх
Лишь в душе гуляет ветер
Лишь на сердце черный мрак

Я не вижу смысла в жизни
Я не знаю, как мне жить
Я все понял, я здесь лишний
Сколько можно дико выть

Все напрасно, всем не нужно
Чья-то боль и чей-то крик
Только ворон черный кружит
Он все ждет, чтоб я затих

Вот и все, настало время
Вот и все, настал мой час
Я тихонько скинул бремя
Что тащил всю жизнь за Вас

Полетели, друг мой черный
Тихо вдаль, под небеса
Лишь тебе уже покорный
Чтоб не видеть их глаза.

научи меня себя любить
понимать и принимать награды
покажи как можно по-другому жить
не гоняясь в поисках неправды

научи распознавать врага
и не тратить попусту желанья
помогать и так умею я
просто надоели мне прощанья

научи меня ценить себя
я же знаю...проще ненавидеть
хочу быть похожей на тебя
ты не сможешь ведь меня обидеть

научи...прошу...так плохо мне
в этих вечный поисках надежды
на тебя надеюсь в тишине...
снова я прощаюсь с собой прежней...

Вроде бы всё как всегда,
Но почему-то очень грустно.
Вроде бы уже весна,
Но на душе и в сердце пусто.

Я не страдаю от любви,
Мне никого сейчас не надо...
Но лучше бы любила я,
Была б новерно больше рада...

Мне очень скучно без интриг,
Без слёз, страданий и измен...
И так хочу я через миг
Быть рядом с кем-нибудь, но с кем?..

Як дивно ходити по вулицях і шукати тебе,
вигадувати сценарій нашої наступної зустрічі.
Тебе, кого бачила раз,
Тебе, кого не знаю,
Тебе, з ким попрощались довгим, повним болю поглядом
одне одному в очі, ні!
В душі!
В ті секунди ми говорили німою,
тільки нам зрозумілою мовою.
Коротких, безкінечних 6 годин
ми грали в гру,
неймовірно безглузду і набагато дорожчу
за 6 годин модного пейнтболу.
Я дивилась у вікно і багато курила.
Тепер страждаю від серцево-судинних захворювань,
п'ю каву, шукаю Тебе.
Аритмія стала нормою.
Я доходжу до межі за якою божевілля
і рятує тільки те, що на долю секунди я завмираю
бо бачу Тебе...
Рівно на стільки я дозволяю собі сплутати тебе з іншими,
рівно на стільки мені вдається змусити себе повірити,
що цей інший то Ти.
І знову прямую до божевілля.
Тримтячими руками припалюю цигарку,
замотуюсь щільніше в шарф,
ховаюсь в капюшоні,
роблю ковток кави.
Сиджу в парку і по черзі вдихаю то дим то холодне повітря.
Ти знаєш, мене не турбує безглуздість і банальність ситуації,
мене тільки до смерті лякає те, що в мене ще залишився
шмат здорового глузду,
і одного ранку я прокинусь і не зможу пригадати твого обличчя...

Я слыхал, что улицей, хромая,
Никому уж больше не нужна,
Шлялась, мемуары напевая,
Скука, как противная жена.

Я слыхал, что этой подлой твари,
Открывали люди, глупо, дверь
И к сердцам порою подпускали,
Ту, что ночью воет словно зверь.

Я слыхал, что где то загрустили,
Заскучали вечером в тоске,
Те, кто скуке ночью дверь открыли,
И пустили погостить к себе.

Я слыхал, но дуру прогоняю,
Говорю – чеши ка ты отсель!
Я уж больше ей не доверяю,
И захлопну перед носом дверь!

Кап-кап-кап
Протікає кран
Кап-кап-кап
Ти дратуєшся, я не помічаю
Кап-кап-кап
Ти борешся з вентилем,
я вибудовую в голові музику з краплинок води.
Кап....кап....кап
Ми давно помінялись місцями.
Я заразила тебе своїм холеризмом
і твій меланхолік не витримав.
Тепер у цій кімнаті двоє божевільних.
Ми з тобою по схемі:
кохання-ненависть-тремор-агонія-майже смерть-знов кохання
(до летальності ніколи не доходить, хіба-що до літальності)
Я так давно підбирала ключик до твоїх емоцій,
а відкривши, виявилось що це скринька Пандори.
Тепер не знаю, що робити,
а схема ще частіше повторюється.
Прагну знайти вихід, але постійно
відкладаю до суботи прибирання безладу у своїй голові,
згадую про це в понеділок
і знов відкладаю до суботи.
Намагаюсь порвати наш Circulus vitiosus.
Червоний чи синій, синій чи червоний,
червоний, синій, синій, червоний...
Будь-який! Перерізаю червоний!
Вибух!
Тепер в нас обох переплутані пазли в голові,
одже все в нас буде добре!