Песня грустная сердце ранит,
В мир забывшийся уведёт,
И в глаза мои ночь заглянет,
И роса к губам припадёт.

Пусть журчит ручей до рассвета,
Мысли-камушки теребя.
Много лет уже песне этой.
Я писал её для тебя.

Мне неведомо, что случилось?
Почему тебе стал чужим?
Словно веточка, обломилась
Недозрелая моя жизнь.

Ночь бессонную провожая,
Словно вслед тебе я смотрю.
Ты живешь во мне не чужая,
Я всю жизнь с тобой говорю.

Неба краешек голубеет,
Кружит осени карнавал...
...Много лет грустил о тебе я,
Горе горькое горевал...

Лес проснувшийся ветром дышит.
Ночь растаяла без следа...
...Ничегошеньки ты не слышишь,
Как не слышала никогда.

Сердцем разуму уступая,
Принимаю жизнь наяву,
Лишь душа моя, как слепая,
Не поймёт, зачем я живу.

Всё ей помнится, как
мечталось,
Как светло жилось мне с тобой...
...Так мечтой моей и осталась
Ты безоблачно-голубой!

Года летят как теплый дождь,
А ты по полю
Своих детей сквозь жизнь ведешь,
Порой сквозь боли.
Храни тебя на Свете Бог,
Живи подольше.
Прости, родная, что не смог
Сказать побольше.

Живи для счастья, для души-
Нельзя иначе.
Ведь жизнь одна, и надо жить
Для жизни, значит!

Сегодня я - твой грешный сын
В устах хмелею.
В лучах роскошных ИМЕНИН
Грустить не смею.
Мои глаза, мое чело
Твердят упрямо-
Мне крупно в жизни повезло
С тобою МАМА!

Храни тебя на Свете Бог
От бед и фальши,
Чтоб я еще поздравить мог
Вот так и дальше!

Хочешь, я тебя рассмешу,
Чтоб услышать,
Как ты хохочешь?
Ну, а если остыть захочешь
-Ветром северным подышу.

Хочешь, песенку сочиню
Обо всём - обо всём хорошем?
Хочешь, в лес тебя заманю,
Закружу, заблужу и брошу,
Чтоб потом твоему "Ау"
Тихим эхом со смехом вторить?
Хочешь, в ночь тебя позову
Слушать вместе, как стонет море?

Хочешь, боль твою заговорю?
(пошепчу -пошепчу и нету).
Хочешь, в небе ночном планету
Твоим именем одарю?

Хочешь, так на тебя погляжу,
Что лицо твоё бросит в краску?
Хочешь, я расскажу тебе сказку
И тихонечко спать уложу?

Хочешь, волосы расчешу?
Хочешь, сердцем ладонь оттаю?
Хочешь, просто стихи почитаю?
Или новые напишу?

Хочешь, все от тебя стерплю?
Ты ведь сменишь свой гнев на милость?
Хочешь, так тебя полюблю,
Как тебе никогда не снилось?

Хочешь, к платью цветы подберу,
Чтоб цвела ты бескрайним полем?
...Хочешь, я без тебя умру,
Просто так - от душевной боли

От тебя не сойду с ума,
И в тебе не сгорю до тла.
На душе ещё не зима,
Но черёмуха отцвела.

Не любить тебя - просто грех.
То от Бога тебе дано.
Может быть, ты прекрасней всех,
Может быть, всех желанней,
Но!!!

Но не мне тебя целовать,
Словно в жарком купаясь сне.
Не шептать мне тебе слова,
От которых спасенья нет.

Не вдыхать аромат волос,
И не слушать твой сладкий бред,
И не спрашивать -"Как спалось?"
- С ясным солнышком на заре...

Мне не падать с крутых вершин.
Мне над бездною не парить
И осколки своей души,
Словно камушки, не дарить!

И не то, чтоб судьба так зла.
Не её же мне в том винить,
Что не стало во мне тепла
-Не умел я его хранить.

То, что было, я не жалел.
Думал, что мне мои года.
Но источник вдруг обмелел,
Хоть чиста ещё в нем вода.

Только так она холодна,
Что поверхность блестит свинцом…
Хочешь, выпей меня до дна,
Хочешь, просто коснись лицом.

Сихотэ-Алинь. 1997 г.

Мне с тобой светло и нежно,
Словно в жизни не грешил,
Океан ты мой безбрежный
Не целованной души.

Ничего не замечаю.
Что ты сделала со мной?
-Как хмельной. тебя встречаю.
Провожаю, как хмельной.

И не хочется пощады.
И пощады не прошу!
Я тобой, как майским садом
Зачарованный, дышу!...

...От предутренней прохлады
Ты укрыться не спеши.
-Всю тебя нескромным взглядом
Прикоснуться разреши.

Не волнуйся, Свет мой ясный,
Я ни клеткой не солгу
-Всё желанно, всё прекрасно
От ступней твоих до губ.

Успокой своё сердечко,
Не страшись моей руки.
Освежи меня, как речку
Освежают ручейки.

Нет в душе прозрачно-вольной
Чёрных камушков на дне.
Ты не бойся, то не больно
-Растворить себя во мне!

Пусть мороз за окном,
за рекой соловьи
Удивят - запоют, обещаю
Я сегодня весь твой
и слова все свои
Для тебя лишь одной посвящаю.

Счастлив я, что под вечер
любимую жду,
И с утра под одним покрывалом
Провожаем до скорого
нашу звезду
На рассвете безоблачно алом.

Счастлив я, задремав,
оттого, что рука
Над челом, чуть седеющим веет.
Тронув бархатной кистью
меня у виска,
Как крыло лебединое греет.

Счастлив я, ежедневно
читая в глазах
Обо мне, о любви. И взаимно
Выдают, чуть дрожа,
уголки на губах
Неподдельность у нашего гимна.
Счастлив я, что неважно,
кто первым писал
Строки нежного в чувствах куплета.
Я судьбе благодарен,
что тебя отыскал
На аллее прекрасного лета.

Счастлив я, что живу,
вместе с тем, что люблю
Как вчера, претендуя на вечность.
Об одном я у ангелов
свыше прошу
Не пускать в наши дни скоротечность.

Стою над пропастью времен,
Стою тобою покорен.
Забыт, среди пустых дорог,
Так жалок я, и так убог.
Душа моя сейчас в пыли.
Ее на части порвали
Те чувства, что я испытал
Та боль, которою узнал.
Но стоит в пропасть наклониться
И все, свободен я как птица.
И страх открыл свои объятья!
А мне плевать мы с ним как братья.
А смерть летит вслед за тобой!
Я крикнул ей: «ты не со мной!».
Но вот уж вскоре приземлишься
И бед своих ты уж лишишься
А ведь любовь не обретешь
И так же проклятым уйдешь.

Мне с тобой светло и нежно,
Словно в жизни не грешил,
Океан ты мой безбрежный
Не целованной души.

Ничего не замечаю.
Что ты сделала со мной?
-Как хмельной. тебя встречаю.
Провожаю, как хмельной.

И не хочется пощады.
И пощады не прошу!
Я тобой, как майским садом
Зачарованный, дышу!...

...От предутренней прохлады
Ты укрыться не спеши.
-Всю тебя нескромным взглядом
Прикоснуться разреши.

Не волнуйся, Свет мой ясный,
Я ни клеткой не солгу
-Всё желанно, всё прекрасно
От ступней твоих до губ.

Успокой своё сердечко,
Не страшись моей руки.
Освежи меня, как речку
Освежают ручейки.

Нет в душе прозрачно-вольной
Чёрных камушков на дне.
Ты не бойся, то не больно
-Растворить себя во мне!

1976 г.

Я так спешу назвать тебя Любимой,
Как будто завтра буду я лишён
такого права властью неизвестной,

Как будто приговор мне предрешён,
И это имя больше неуместно
на белизне листа,
и потому ранимо
В душе моей оно и так больно.

Но всё же им дышу,
И губы мне ласкает
Улыбкой светлой нежная волна
Немыслимой мечты, и сердцем слабым
Я рвусь к далёким, уходящим снам,
В беспамятстве тебя чуть слышно окликая,
..Но ты молчишь!
О, если б ты могла бы
Ответить тем же мне, но в тишине
Мой голос также одинок, как прежде!
1977-82 гг.

(Казка для розумних дітей та дорослих)

1.
Далеко, десь за ріками, долинами,
За високими горами, полонинами,
Серед лісу дрімучого, темного,
Стоїть замок із дубу мореного.

Там в палатах у темряві й тиші,
Де літають летючії миші,
Проживає принцеса вродлива,
Але дуже, на жаль, вередлива.

І живе вона там пишаючись.
Ні біди, а ні горя не знаючи,
А її забаганки злі й ниці
Всі виконують вірні служниці.

Слів добра і любові не знає,
По життю злую вдачу лиш має.
Її кредо – гори все в вогні,
Тільки добре було б лиш мені.

2.
А по сусідству з замком тим
Проживає хлопчик Грім.

Не бажає слави й чину.
Він кохає ту дівчину.

Полюбив він злу принцесу
Не з простого інтересу,

А вона лице кривляє,
Йому в дружбі відмовляє.

Грім відмовою не здивований,
Але грубістю вкрай схвильований.

Цілу ніч бродив без сну.
В чащу він забрів лісну.

3.
А на галявині в темному лісі,
Де стояли кульбаби вже лисі,
Де трава соковита й духмяна,
Росла квітка жарка, полум’яна.

Тією порою ранковою,
Їхня зустріч була випадковою,
Та вона доленосною стала.
Хоча квітка того ще не знала.

Вона Грома сумного побачила.
Своїм другом заочно призначила.
В реверансі йому поклонилася,
Від своїх почуттів зашарілася

4.
Грому також сподобалась квіточка,
Лісова одинока сиріточка.
На галявину став він ходити,
День і ніч біля неї сидіти.

Все кохання своє нерозтрачене
Він вкладав у це диво небачене.
І навіки вони подружилися.
Раділи життю, веселилися.

Юнака наче знов народили.
Немов до ворожки зводили.
І побачили зміни всі люди –
Бо веселий Грім ходить повсюди.

5.
Це дуже дратує принцесу.
Не втямить вона інтересу –
Що відбулось з юнаком.
Чому став таким диваком.

Веселії пісні співає,
Принцеси він ніби й не знає.
Радісний ходить собі
Лиш очі блищать голубі.

Страждання свої він забув
Неначе хто свічку задув.
Незнайомі якісь почуття
Повернули жагу до життя.

6.
Принцеса бачить, що хлопчина,
Відчайдушний молодчина,
Їі краси не помічає,
Своїм коханням обділяє.
Покликала свою служницю,
Підстаркувату молодицю
І написала їй наказ:
Не виставлятись напоказ,
А йти таємно за тим Громом
І слідкувати поза домом
Де він гуляє і чому
Завжди так весело йому.

7.
Служниця та була покірна.
Принцесі злій до гробу вірна.
І дочекавшись як стемніло,
Пішла робити темне діло.
Під каптуром лице сховала.
За Громом нишком слідкувала.
Щоби секрет його розкрити,
Своїй принцесі догодити.

8.
Грім на галявину приходить,
З Вогняночки очей не зводить.

Він напува її водою
І розмовляє як з живою.

Радіє і вона життю.
Причин немає каяттю.

Пробувши з нею до світанку,
Додому йде він спозаранку.

9.
Усе те бачила служниця,
Переодіта як чорниця.
Порвала на шматки маніжку,
Тайком позначила доріжку.

Зробивши темнії діла,
Господарці доповіла.

Принцеса квапитись не стала.
Поїла, досхочу поспала.

І ходить бідна не в собі,
Волосся рве на голові.

Вона все прагне зрозуміти:
Як тая квітка може сміти
З її тягатися красою –
З до полу довгою косою,
Із темними, як ніч, очима,
Із білими, як сніг, плечима.

Але то марні намагання
Вона не знає, що кохання,
Хоча воно й не має меж,
Коли розтопчеш, не вернеш.

10.
Ходила вся від злості біла
І все ж нарешті не втерпіла.
Пішла вечірньою зорею
До квітки - поквитатись з нею.

Дорогу довго не шукала,
По лісі майже не блукала.
Вона ж бо знала, що доріжки
Позначені шматком маніжки.

Зла на галявину прийшла,
Ту полум"яночку знайшла.
І поламала диво-квітку
Неначе висохшую вітку.

11.
Та не проста була Вогнянка,
А зачарована панянка.
Мала великую рідню,
А батько був Король Вогню.

Він з блискавки її створив,
Від ворогів заговорив.

Хто з любов’ю до неї торкався –
Сам в любові і щасті купався,

А хто горе хотів причинити,
То тому не судилося жити.

Не довго і злючка раділа.
Вже бігти до дому хотіла,
Але бездиханною впала.
Із білого світу пропала.

Грім зламану квітку знайшов,
Ледь з розуму він не зійшов.

Лише на хвилину спізнився.
Сльозами гіркими залився.

Не вчив Грім підступну науку,
Не встиг злу затримати руку.

12.
Все небо дощем затягнулося,
Гілля аж до долу пригнулося,
По листю побігли краплинки.
Неначе великі сльозинки.
Дерева й кущі що є сили,
Над квіткою заголосили.

Не було чого й Грому радіти.
Почало все в очах миготіти.
Він не міг собі навіть збагнути
Як на світі таке може бути
Із якого це дива кохання
Принесло знов душі руйнування.

А болюча печаль наростала.
Бо біда ця зненацька настала.
На галявину в розпачі впав.
Заридав він, навзрид заридав.

13.

І Володар Вогню засмутився,
Чаклувати він знов заходився.
Надихнув в неї нове життя,
Повернувши дочку з небуття.

Тільки в лісі не лишиться жити.
Вона буде по небу ходити.
Аби знову, людськеє сміття
Не зламало квітуче життя.

Так Володар Вогню порішив.
Він давно її долю вершив.
І зробив із Вогнянки пекучої
Знову блискавку сили могучої.

І тепер, коли в небі негода.
Нам згадається тая пригода.
То Вогняночка в небі блукає,
А за нею Грім гірко ридає.

Та колись вони все ж обіймуться.
Під веселкою разом пройдуться..
То ж і нам сумувати не гоже,
Бо кохання завжди переможе.